Вадим Свириденко | Проект "Рани"
uk

Вадим Свириденко

Вадим Свириденко – найстарший боєць з тих, з ким я спілкувалась. Йому 42 роки. Коли Вадим посміхається, його очі оточують малесенькі тоненькі зморшки. Це називають гусячими лапками. Мені він схожий на хорошого артиста, чиї спектаклі, ролі та монологи змінюють чиєсь життя. 

08JS_W98A3970_PS

Я – киянин. Тут народився, вчився, прожив. Одразу після школи я вчився на фельдшера. А з часом закінчив ще й економічний університет. І далі я пішов іншим шляхом. А медицину я як любив, так і люблю. Я медицину не кидав. Я вивчав масажі. Люди звертались до мене, а я допомагав, як міг. А працював я у газеті протягом останніх 9 років. Моя робота була пов’язана з тим, як подати газету, просування на ринку, у мене непогано виходило.

На сьогоднішній день у мене є кохана людина. У мене була колись родина, але ми розлучилися. Ми прожили доволі довго – 12 років. Але, на жаль, із сім’єю не склалося, дітей ми не нажили. Я зустрів іншу людину, а та сім’я розпалась.

Моя наречена має дівчинку від першого шлюбу, яка мене дуже любить, їй 5 років. А наречена під серцем носить мою дитину. Невдовзі ми одружуємося. Я хочу стати головою сім’ї, хочу стати батьком. Я люблю дітей, я хочу ще дітей. Мені не можна загадувати, бо в моєму роді часто народжуються двійнята. Але  я хочу трьох дітей, як мінімум. У люблячій родині діти – це радість. Діти повинні народжуватись у любові та злагоді. Якщо діти так народжуються, то народжуються справжні громадяни, які мають добре серце.

Я обожнюю Вікторію, свою наречену. Я її просто обожнюю. А Віолетта – моя названа дочка, я її теж обожнюю. А вона мене. Коли вона дізналась, що ми будемо одружуватися, вона почала називати мене татом. Ця дитина стрибала ледь не до стелі.

Вікторія така україночка у мене. Вона за українську мову горло перегризе. Вона спілкується виключно українською. Вона чорнява така, очі великі. Дуже видно, що вона западенка, хоч вона і не любить це слово. 

Що найголовніше у вихованні дітей?

Любов. Любов до інших людей, до своєї країни. Найголовніше – виховати справжню Людину.

Я – дитина Радянського Союзу. Але так, нас так виховували. Любити ближчого свого, любити сусіда по парті, не ображати дівчат, допомагати бабусям, любити країну, захищати її. Мабуть, тому я і пішов на війну.  

Я сказав так: «добровільно я не піду, але якщо мене призвуть, то я піду». На строковій службі я був прикордонником, до того ж, я медик. Мені зателефонували та спитали: «Ви прикордонник?» – «Колись був» – «Ви медик?» – «Так, я медик» – «Ви нам дуже потрібні» – «Якщо я потрібен своїй країні, то я йду».

Але я пішов не воювати, а допомагати. Тому що страждають не лише військові, а й мирні люди, страждають їхні сім’ї. Я нікому не відмовляв у допомозі. Коли снаряди потрапляли у будинки мирних жителів, до мене приїжджали за першою допомогою. Я завжди допомагав, кому ліками, кому порадами. Але я йшов тільки для цього. На війні не обов’язково вбивати, на війні можна і створювати.

Мене призвали 4 серпня до Мукачевого, там у нас були збори. 31 серпня ми вже поїхали в АТО. І ми одразу попали під Щастя, є таке маленьке містечко.

Кожен опорний пункт і кожен блокпост, де більше ста людей, повинен мати свого медика. От мене і відправили у такий район. Я з ними довго під Станицею Луганською простояв, потім ще 50 днів під Чорнухино стояв. Потім була відпустка невелика – 10 днів. Після того ми повернулися і нас направили, здається, у Донецьку область охороняти шахти, бо їх розстрілювали.

В один чудовий момент нас зірвали звідти та відправили в Дебальцеве, як допомогу для укріплення району. Ми простояли там декілька днів. Через кілька днів нашому блокпосту був даний наказ. У нас невеличкий блокпост – 10 людей і у нас один БТР, це дурня насправді. От нам треба було йти на допомогу іншому блокпосту, бо він потрапив в оточення.

Ми виїжджаємо та потрапляємо в засідку. Ми виїхали до місця, де просто на дорозі стояла купа нашої розстріляної техніки. Ми зосереджуємося по посадці,  неподалік від мене два «Гради», а ще так цікаво вийшло, що прямо перед нами стояв ворожий танк. І цей танк робить постріл. Ось осколком від цього снаряду я отримав поранення у праве передпліччя та праве стегно. Нас 6 чоловік десанту та двоє поранених, нас треба евакуювати. Нас відправили в Дебальцеве і там медики допомогли нам і ввечері нас мали відправити до Артемівська. Там було 8 ранених, хто важкий, хто легкий, нам виділили 4 машини та «Урал». Ми з командиром сіли в останню машину, бо у нас легкі поранення. А тих, хто важкопоранений, тих клали на ноші та вантажили в «Урал». І ми поїхали далі. Було о пів на дев’яту вечора і почався якийсь безлад.

ЗМІ кричали, що Дебальцеве не в оточенні, але на той момент ми вже шість днів були в оточенні. Жодна машина не прорвалась, вся колона була знищена. Так само ми в БТР підірвались. Міна підірвалась прямо піді мною. Це таке неприємне відчуття, коли під тобою підривається міна. Цей запах плавленого металу… Добре, що я хоч у касці був. Як колотушку мене кидало, але мене врятував мій командир. Він відчинив двері, потягнув і я випав шкереберть. Якби ми звідти не вилізли, ми би згоріли живцем. Плутанина, шум, гам. Хлопці не знають, що робити. Було прийнято рішення, що вцілілі йдуть далі пішки, а нас на «Уралі» відвозять до найближчого населеного пункту, де стоять наші. А навкруги було все заміновано. Ми проїхали метрів 5-7 і знову наїхали на міну. Цей політ я запам’ятаю назавжди. Мене так підкинуло, що після цієї міни я вже не міг ходити. Я впав на чиїсь носилки. Хтось з хлопців там лежав. Я пошкодив тазові кістки, пошкодив хребет.

Ми з командиром приймаємо рішення дочекатися ранку, але нам не пощастило. Вночі температура впала – 25 градусів морозу було. Нам треба було рятуватися, йти ми не могли, ми залізли в «Урал» і знайшли спальники якісь. Це нам коштувало величезних зусиль, ми робили крок, і це було так боляче. Ми якось понакривались, сіли спина до спини.

Моєму командиру – 23 роки, маленький пацанчик такий. Він закінчив училище, контрактник, командував 10 людьми. Ми всі дорослі люди були, нам було по 30, 35, 40, мужики вже пройшли строкову службу, мали життєвий досвід. Ми йому допомогали, дисципліну тримали жорстко. Ми там стояли пліч-о-пліч. У нас одна задача, у нас один напрям. Молоді хлопці зривались, але ми тихо словами заспокоювали їх.

Коли ми в «Уралі» з командиром сиділи, вже ніч на вулиці була. Здорові розбіглись з обіцянкою, що як тільки вони доберуться до найближчих блокпостів, повідомлять про нас, щоб нас врятували. Але допомоги не було. І почалась боротьба за виживання. На жаль, вийшло так, що на ранок вижив тільки я. Чоловік 10 замерзло. Легкопоранені хлопці, вони всі позамерзали. Я не знаю, як я вижив. Моя боротьба за життя тривала два дні і три ночі. І на третій день мене знайшла розвідка ДНР. За цей час, що я там тільки не робив. Я їв сніг. Я намагався усіма засобами вижити. І коли мене вже знайшла розвідка ДНР, вони мене забрали в полон. Я намагався піти сам пішки, але максимум, що я міг зробити, це 2-3-4 кроки, а потім я падав. Хлопці ДНРівці, коли мене побачили, я стояв навколішках. Вони мені кажуть: «вставай», а я кажу: «Я не можу, у мене все обморожено». Я не їв, не пив. Хто мене врятував? Ангел-охоронець? Бажання жити? Любов друзів? 

Так-от. Коли хлопці мене знайшли, я їм сказав, що не можу встати. А вони кажуть: «Повзи». Я повз навколішках до них. Потім відчув, що мене підхопили, закинули в машину і відвезли до Донецька. Я зрозумів, що мене шукали. Йшов обмін полоненими. Я зателефонував деяким своїм друзям, і вони почали бити на сполох, що я живий. А всі вже думали, що я загинув.

Чогось ДНРівцям дуже не сподобалась, що я киянин. Питають: «Ти звідки?». Я кажу: «З Києва». І тут така подача під ребра полетіла. У мене п’яте і шосте ребра зламані. Але це нормальне явище.

Коли мене привезли до Донецька, мене підключили до крапельниці, і надали першу допомогу. Про мене піклувалась медсестра, вона мене просто витягла. Вона мені життя врятувала. Мені стільки людей життя рятували, ви навіть не уявляєте. Увечері дійсно приїхав реанімобіль і забрав мене до Дніпропетровська, а звідти я літаком потрапив до Києва. Завдяки заступнику губернатора Дніпропетровської області. У мене виявилось стільки друзів. Потім мене перекинули сюди. Тут я став таким, яким ви мене бачите. Ось така от маленька історія.

Вадим неодноразово ще скаже, що на війні не обовязково руйнувати. На війні можна і створювати. Попри весь свій більта досвід, він з посмішкою згадує деякі теплі миті на фронті.

Ви знаєте, які цікаві дрібнички нам привозили. Я якось відкрив пакетика, а там дитячі ляльки зроблені з ниток, це було настільки красиво. Дітки намагаються віддати краплинку свого серця. Ми їм телефонували. Вони настільки не очікували цього, і вони не могли і слова сказати, коли ми їм дзвонили. Ми знаємо, що в цих діточок багато батьків на фронтах, багато хто вже загинув. Дітей настільки надихає подяка, що вони готові малювати і малювати. Це навіть не похвала – це знак поваги. Якою б не була товстою пачка листів, ми всім дзвонили і дякували.

Ми вдруге приходимо до Вадима. Не хочеться нічого запитувати. Ми просто говоримо про прості речі: про любов, про подорожі, про рідну мову і дружбу.

Це прості речі: розмовляти рідною мовою, любити рідну землю. Я люблю українську мову, вона настільки гарна, я всі фільми, всі переклади дивлюсь українською. Читаю книжки українські. Це гарна, багата мова, співоча.

Я не патріот, я просто українець. Я люблю своє місто, я люблю Київ, я люблю своїх друзів. Я киянин, але моя мама з Вінницької області, а батько з Київської. Корінний киянин – це з 5-го покоління вже, це велика рідкість. Це інтелігенція, яку знищували, або яка виїхала.

Народ має зрозуміти, що це він обирає президента, який має на них працювати, а не президент обирає народ. Не одне покоління має пройти, поки люди відзвичаяться від радянської системи. Там 70 років вчили людей красти.

Треба, щоб держава змінила ставлення до вчителів і до лікарів. Щоб дала їм зарплату гарну, щоб вони були зацікавлені. Щоб вчителю було цікаво вчити дітей. Треба починати з цього.

Я вже піднімаюсь. Сюди щодня приїздить друг, він садить мене, робить мені масажі. І так кожен день, інакше у мене буде пневмонія.

На цих словах у дверях з’явився чоловік. Це – Руслан, той самий друг, про якого казав Вадим.

Ми з ним з 2 класу дружимо, ми – куми. Це перша людина, якій я зателефонував звідти і сказав, що я помираю. І він кинувся мене шукати. Він підняв на вуха всіх. Моє керівництво мене вже не шукало, на жаль. От, а потім мене привезли в Дніпропетровськ. І як розмотали мої руки, я сказав: «Ой-ой-ой, щось з моїми руками не так». Це не наша війна, ми її не замовляли. Нам нав’язали цю війну.

Руслан: Головне, щоб не забували таких людей. Як в Радянському Союзі афганцям сказали: «Ми вас туди не посилали». Ні, треба, щоб пам’ятали, інакше сумно буде. А я тепер на всі свої проблеми інакше дивлюсь. Якщо раніше було таке, що я за голову хапався, то тепер думаю, що як Вадим такі проблеми вирішує, то що там мої.

Вадим: Але я всі свої проблеми вирішую завдяки йому.

Руслан: Дасть Бог, буде все гаразд. Якщо ти там вижив, то тут все буде гаразд. Ще в тебе весілля, хрестини… ще стільки всього, о-го-го!.. Буде все гаразд. Не може бути так, що стільки людей полягли ні за що. Так не буває.