Вадим Довгорук | Проект "Рани"
uk

Вадим Довгорук

Блукаючи довгими коридорами з високими стелями, ми з Йосифом шукаємо сходи на 4 поверх. Ми в реанімації опікового відділення. Тут пахне хлоркою, як у басейні. У скляних прозорих боксах, які нагадують акваріум, троє бійців. Лікар заводить нас до того, що посередині.

Тут лежить Вадим Довгорук. Йому – 23, він спецназівець 3-ого окремого полку.

W98A2736_PSslightcopy

У 2010 році, коли мені було 18 років, я вирішив піти в армію на контракт. Я – розвідник.

Після школи та будівельного училища я пішов до армії. В армії цікавіше служити, ніж працювати на будівництві. Хотілося екстриму, романтики якоїсь. На навчаннях було цікаво: стрибали з парашутом, наприклад. Я стрибав з висоти 600 та 800 метрів. Летіти хвилини 4, але час дуже швидко летить. Далі все екстремальне вже в АТО було.

Моя мама – вчителька, а батько – механік. Мама викладає у школі біологію та хімію. Але навчався я в іншій школі. Навчатись в одній школі – це не те:  і урок не прогуляєш, і не спізнишся. А взагалі я не люблю вчитися.

У мене є двоюрідні сестри. Зараз тут батько і двоюрідна сестра зі мною. Ще тітка є в Києві, вона також приходять.

У палаті Вадима на підвіконні, поруч з іншими сувенірами та подарунками, висить золота медаль.

Сюди приходить один чоловік. Йому 52 роки, вони разом з братом займаються плаванням. Вони перемогли на якомусь змаганні та присвятили свою перемогу нам. Одна медаль поїхала в Ірпінь до нашого офіцера, а іншу сюди передали.

Чим займаються розвідники, Вадим не каже. Жартома, він пропонує пошукати відповідь у Google.

З військової частини я одразу поїхав у Донецький аеропорт. Там я був місяць і отримав своє перше поранення. Воно було легке вогнепальне. Після нього я був вдома на реабілітації.

Після реабілітації Вадим знову поїхав на фронт. Цього разу був під Дебальцевим.

Місцеві нормально ставились до нас. Волонтери привозили нам їжу, екіпіровку різну. В частині нам дали форму та техніку. Але той факт, що волонтери привозили, підвищували нам шанси вижити.

Новини дізнавався від друзів.  Інтернетом теж користувались. Коли йшли на завдання, то телефони з собою не брали. Деяким хлопцям телефонували «ополченці» та погрожували. Деяким писали: «Здавайтесь в полон, тут добре» або «Порошенко всіх вас здав» – такого плану смски були.

Ми жили у будинках та таборах групою з 10-ти людей. Там були хлопці з різних областей, теж розвідники.

Ми всією групою виконували завдання, коли потрапили у засідку. Вчора мені розповіли що сталося з рештою хлопців. Я та ще двоє були безвісти зниклі. Одного з них поховали вчора. А другий  – у Дніпропетровському морзі, але батьки поки не забирають. Його ніби упізнали, але чекають поки на результат ДНК.  Це був наш командир. Інші семеро потрапили в полон.

06W98A2879_PScopy

На другий день перемир’я ми потрапили в засідку.  Ми жили не в самому Дебальцевому, ми туди їхали як супровід.

Ми їхали на БТРі коли почався обстріл. Хто і звідки почав стріляти, ми не зрозуміли.  Пам’ятаю, як кричали поранені хлопці. Почалася паніка.  До лісу я добрався самостійно. Там я пробув трохи більше трьох днів. Ноги я там відморозив, вночі морози були сильні. Потім мене знайшли солдати ЛНР та забрали. Під час обстрілу мені відірвало тільки руку, ноги відморозив вже у лісі.

Мене привезли до лікарні ЛНР, медсестра дала телефон  і я зателефонував мамі. У лікарні одразу почали запитувати: «Чого ти сюди приїхав?», «Чого тобі вдома не сидиться, ми ж до тебе не їдемо!». А я нічого не відповідав, просто лежав та дивився у стелю. А що їм відповісти?  Я був на чужій території. Вночі у палаті боявся спати, там більшість «ополченців» було.

Обміном полонених почали займатися афганці.  19 числа мене привезли до Луганська, а 20-ого я вже був у Києві. Якось домовились, знайомі є всюди. Разом зі мною ще одного хлопця вивезли. Його відправили до Харкова, потім до Києва, а зараз він вже у Німеччині на лікуванні.

Я нікого не питав, чи можна мені піти на війну. Я сам такий шлях обрав.

Завтра операція. Треба чекати одужання.  Головне – вилікуватися, а де – неважливо. На реабілітацію можна і за кордон.W98A2755_PScropcopy

Більшість лікування тримається на волонтерах. Вони приносять ліки, які складають цілими ящиками у лікаря в кабінеті. Під час розмови В’ячеслав Миколайович стоїть у дверях.

Ви навіть не уявляєте скільки волонтерів, скільки людей та організацій займаються цим питанням. У нас у лікарні є волонтери, які тут працюють ще з Майдану. Переїзд до Німеччини чи Америки – це дуже серйозний процес, тому долучаються й інші організації. Наші волонтери Лєна та Оксана збирають ліки, координують людей, які привозять медикаменти, поширюють інформацію, займаються картками.

За тиждень ми повертаємося до Вадима. Його вже виписали з реанімації та перевели до звичайної  палати. Тут він живе сам. Ми з Йосифом роздивляємось чудернацькі малюнки на стінах. Це величезні квіти, які ніби розсипались по всій палаті.

Вадим посміхається, він бадьорий і чекає потеплішання, щоб можна було гуляти на візочку вулицею. Він показує нам відео з Донецького аеропорту, яке знімали його побратими. Ми слухаємо разом пісні, які були написані на цій війні. Поруч з Вадимом його батько. Він протрусився 7 годин у потязі вночі, і ввечері на нього  знову чекає дорога. Так він приїздить щосереди. 

Я живу під Кіровоградом, ми з Вадимом окремо живемо. Вадим завжди хотів служити, вибрав собі таку дорогу. Він один контракт на 3 роки відслужив, потім другий підписав – вже на 5.

Скільки у Вадима вже було операцій?

– Та, штук сім, мабуть, було.

А далі скільки буде?

– Ну, ще протезування і реабілітація. Спочатку збирали кошти, потім все якось притихло. За перебування у цій лікарні платить держава.

Настрій його мені подобається. Позитивно налаштований. Приходили до нього психологи. Один раз йому треба було поговорити, то він собі покликав, поговорив і все.

W98A7621_PS copy

Я жартома кажу Вадиму, що йому східний клімат не підходить. Бо він майже місяць був в аеропорту, і його поранило в Дебальцевому був, і там теж поранило.

Він ще молодий, 23 роки, все життя по переду.

Люди гинуть, воюють, а за що? У той час, як наша влада портфелі ділить і бізнес.

Майдан я підтримував, але розчарувався. Тільки люди змінилися трішки, але в країні так само все. Все по-старому. Я думаю, війна ще довго триватиме. Просто вже складається така думка, що хтось просто на цьому заробляє. Війна – це завжди бізнес.

Оновлення

024JS_W98A9007_PSВадим через чотири місяці після поранення святкує свій 24 день народження з друзями і волонтерами в парку неподалік Київського міського опікового центру, де він проходить лікування.

-Маю посвідчення інваліда війни. Але я цього слова не сприймаю. От їхав якось у метро — тоді ще без протезів, на візочку — і почув: «Пропустіть інваліда!». Уточнив, що я не інвалід, а поранений.

029JS_W98A5476_PSЧерез рік після поранення Вадим вже впевнено ходить, опанувавши протези, які були виготовлені для нього в Харкові. Їздить на позашляховику. Зараз він займається, готуючи свою ліву руку до встановлення протезу. 

W98A5706_PS

Восени вступив на заочне відділення у Кіровоградський педагогічний університет, де вчиться на психолога. Вадим має намір працювати з ветеранів бойових дій.

030JS_W98A5639_PS