Тарас Мокляк | Проект "Рани"
uk

Тарас Мокляк

Тарасу 23 роки, на війні він побував уже двічі.  У грудні він вперше потрапив до Києва через поранення, і донині єдиний київський пейзаж, який він бачив, – це той, що відкривається йому з вікон відділення гнійної хірургії військового госпіталю.

Тарас Мокляк з Івано-Франківська, там він вчився на заочному та працював у магазині меблів та світильників. Зараз він у палаті з трьома сусідами, один з них також був поранений в АТО.

Поки ми розмовляли, рази зо два приходили волонтери. Вони знають ім’я кожного бійця в усіх палатах та їхні улюблені страви. Тарасу принесли його улюблений пиріг та фісташки. Палата заставлена подарунками, іграшками, на стінах – дитячі малюнки. На Тарасовій тумбочці невеличка ікона вишита бісером. Її передали з Криму через волонтерів. Тараса  доглядає мама Віра, часом приїздять друзі та дівчина.

Хлопця мобілізували 12 травня, у перший раз він був у Побєді Старобешівського району, в другий – під Дебальцевим. Спочатку Тарас служив у батальйоні «Прикарпаття», а коли його розформували, то він перевівся у  128  горну мотопіхотну бригаду,  до 15 окремого батальйону.  Поранення дістав у селі Стародубне.  У нього важкі травми черевної порожнини та тазу.

У Тараса на лівому плечі татуювання: «Я живу на своїй Богом даній землі»:

–  Восени робив, коли додому приїхав. З мого батальйону чоловік 5-6 зробили. І я за компанію.

04W98A2476_PS_crop

Ти підтримував Майдан?

Ні, та у Франківську смислу нема. Це тут все відбувалось. Я весь час на роботі був, не до того було. Тим більше, у нас там переважно діти ходили: студенти, яким на пари не хотілося йти. Та ну що, дитина йде, щось кричить, який смисл.

А зараз твоє ставлення змінилось?

 Якби я не був патріотом, то не пішов би  в армію.

Військова спеціальність Тараса – гранатометник. Втім, хлопець каже, що на війні спеціальність великого значення не має:

– Іде бій, і ким записують, тим і будеш.  У нас робили зведені роти, бо нас не було в достатній кількості. Батальйон  повинен мати 3 роти, а нас тільки 2 назбиралося.

З місцевим населенням ви спілкувались?

- В перший раз коли я був, то спілкувались.

Як вони ставились до вас?

Ну, нормально. Коли спочатку на блокпості біля Тельманового стояли, то нам їсти возили кожен день.  Пиво привозили, сигарети. Там священики такі були, то вони казали, що якби, наприклад, тут стояли ДНРівці, то вони так само би ставились. Їм немає різниці. Головне, щоб їх не чіпали.

03W98A2437_PS

А потім, коли приїхали в Дебальцеве, там взагалі не було населення. Нікого не було, то покинуте село. Одна бабка тільки жила стара.  В Нікішино, коли ми приїхали, вже нікого не було. Коли люди тікали, в хатах все полишали: меблі, техніку. Туди навіть волонтери вже не їздили. Доїжджали до Чорнухино, а решту нам наші передавали. Там і дорога була підірвана, полем їздили.

Але у нас усе, що треба, було. Тільки сигарет не було. З їжі все було, просто готувати треба. Навіть ліків цілий ящик стояв.

Де ви жили?

Ми жили в будинках покинутих.  Наш був великий, схожий на гуртожиток. Там вже до нас жили, ми їх замінили. Це будинок місцевих жителів. Якийсь байкер жив, певно. У нього там гараж. І  були фотографії в хаті.

Що ви робили поза військовими обов’язками, як облаштовували свій побут?

Залежно від того, що треба, те й робили. Бувало, що треба зайти в село, знайти щось їсти, якусь картоплю. Ми шукали у підвалах консерви, закрутки, картоплю.

Ті, хто були до нас, взагалі понабирали собі телевізори, холодильники додому та повідправляли волонтерами. 

Доводилось спілкуватись з кимось з ополченців?

– Бувало. Вони​ просто кажуть, що заблудились, або з тюрми тільки випустили і що документів у них немає. То ми їх віддавали, а що з ними робити. Ніхто не признається, що сепаратист.

А російських військових не бачив?

– Казали, що там козаки стояли. Але російські солдати не підходили близько. Тільки барани підходили всякі, вони без форми були, просто у чорне вдягнені.

Не боялись до вас підходити?

– Вони знали, що ми не будемо стріляти. Підходили десь за 150-200 метрів. Показувались, що вони є, щоб подратувати. Могли розтяжок понакладати, кругом обійти, в село піти. Бо у нас тільки один тепловізор був на весь пост. Вночі, наприклад, не видно нічого, тим більше, що там нема світла. Без тепловізора нема що робити.

Вони це просто за гроші  роблять, чи дійсно вірять у те,  що тут всі бандери?

У них виходу нема. Що вони можуть робити? Їм так ліпше, може, жити. Якщо він був наркоманом, нічого не мав. А зараз він що хоче, то собі й бере.

Технікою ви були забезпечені?

02W98A0422_PScopy

- Коли в перший раз був, то у нас ніякої техніки не було.

Як ви були без техніки?

- На автобусах.

А броніки, каски?

- Ну, частково. Потім волонтери довозили уже. Але техніки так і не було у нас.

Коли я вдруге  був, то вже були БМП, 2 міномети, ДШК , 2 танки.

І ви самі ту техніку лагодили і обслуговували?

- Та що там чинить, головне – покрасить так, щоб не підбили. Он наприклад в «беху» («Беха» – це на військовому сленгу бойова машина піхоти) з мого відділення майже зразу міна попала.  Стояла не в тому місці. Забрали її на металобрухт потім

Чим скінчиться війна?

Та ніяк, дальше так буде.

Колись то має скінчитись?

- Колись, ну точно не скоро.

Чи можна завершити війну переговорами?

- Нема про що домовлятись. Як це так віддати територію? Ми спокійно можемо виграти. Тільки у нас замало мобілізованих. 50 тисяч тільки. Ну, це зараз вони хочуть набрати 150 тисяч. Росіяни – це ж строковики, вони нічого не вміють.

Тобто, вони не такі сильні, як їх показують?

- Росіян, я думаю, набагато більше загинуло, ніж наших, за цей рік. Нас просто мала кількість дуже. Роблять ці опорні пункти по 30 чоловік – це замало. Має бути по 100-150 чоловік,  щоб туди навіть не ліз ніхто. А так, що можуть зробити 30 чоловік, та ще й без техніки.

***

Вдруге ми бачимось з Тарасом за день до того, як він полетить до Німеччини.  Він та ще 16 воїнів, з ранами, непідсильними українським лікарям, вже в п’ятницю відправляться на лікування. Поки Тарас спить, говоримо з його мамою в коридорі.

Тарас вчився в коледжі на стаціонарі та в університеті на заочному. Коли закінчив коледж, переводитись на стаціонар не захотів. Пішов служити в армію. І тільки тепер, через три роки, він зізнався, що коли він тоді проходив медогляд, його хірург комісовував. І Тарас бігав за тим хірургом, щоб той написав, що він придатний.  Він казав, що державі треба відслужити, віддати свій рік.

Це чоловік у мене такий патріот.  Чоловіковий дідусь був провідником в УПА, у бабці два брати загинули в армії, теж упівці були.  То чоловік так і сина виховав. Коли з Тарасом сталося поранення, то я до чоловіка казала: «То все твоя провина, що син  у нас такий патріот».

Минулого року Тарас одразу сказав, що піде воювати. Він прийшов з роботи тоді і каже: «Я вирішив – я піду на війну». Ми, зрештою, не знали, що то буде АТО. Його забирали в територіальний батальйон для охорони нашої області.  Хлопців надурили і тихенько вивезли вночі в АТО.

05W98A0424_PS

Після поранення Тараса не одразу повезли  до Києва. Він був у кількох лікарнях у різних містах. Операцій мав уже стільки, що Віра просто збилась з ліку.

– Я точну кількість операцій не можу назвати, але наркозів було більше 50. Але як вводять наркоз – то і є операція. Це тільки тут. Я не знаю, скільки ще було в Артемівську, і в Харкові було 3-4 операції.

Була перестрілка, він не розказує, як то було. Бій на блокпосту. А Тарас гранатометник. Так і хлопці жартували. Один питає: «Тарас, а ти хто?». Він каже:  «гранатометник». А той відповідає: «Гранатометники довго не живуть».

Він подзвонив мені в той самий день і сказав: «Мам, мене поранили». Він ще так сказав, як у нас хлопці жартують: «Мені прострелили задницю». От це були жарти. Він казав: «Нічого страшного, мені там зашиють».

Якась була сільська лікарня, він навіть не знає, де то було. Він там лежав, за ним ніхто не дивився.  За ​добу його вже направили в Артемівськ. Той день і записали як дату поранення.

Він мені подзвонив о 7 годині і сказав, що йому зробили операцію. Я кажу: «Лікар біля тебе є?» Лікар взяв трубку, і як мені прочитав діагноз, то я вже у хаті кричала.

У Тараса помічник був – Андрій. Його поховали, знайшли тіло через місяць. Тіло було в сепаратистів. Обміняли.  Це було в січні. Він загинув, коли вивозили поранених.

Щоб доглядати за Тарасом, Віра переїхала до Києва.  Жінка живе у волонтерки, з якою познайомилась тут, у госпіталі:

Вона якось знайшла нас, перерахувала кошти на лікування Тараса, а потім зателефонувала і спитала, чи треба ще якась допомога.   Я спитала, чи здає тут хтось поруч квартиру недорого. Вона каже: «Я вас візьму до себе». А я тоді ще з мамою була. Так вона взяла обох. Безкоштовно. Першим ділом вона відкрила холодильник зі словами:  «Все, що треба, ви собі берете». Зараз вона поїхала з міста у справах і  довірила нам ключі.

06W98A0412_PS_copy

Тарас вже гуляє по території госпіталю у візку. Він посміхається і жартує. Завтра до нього приїде дівчина.  А післязавтра  він приземлиться у Німеччині.