Сергій Корнецький | Проект "Рани"
uk

Сергій Корнецький

22 листопада 2016 року

Розповідь фотографа Йосипа Сивенького:

Я здався.

У руках я тримав фотоапарат, а все моє тіло трусилося. Колючий вітер пронизував холодом усю голову – скинувши вовняну шапку, я схилився у простому жесті щирого співчуття.

Дрижання видавало спробу стримати скорботу і сльози.

Я стояв на площі посеред тисяч інших на церемонії прощання із загиблим. Пісня, та пісня, її скорботна мелодія і символічна лірика гучно лунала із динаміків. Вона перенесла мене назад на іншу площу, до іншої труни, вкритої синьо-жовтим стягом, на два роки назад у Київ і часи Євромайдану. 

Цього разу – рівно рік тому – я однак був у маленькому містечку Новодністровськ.

Незабаром я виступав. Це було більше схоже на спробу говорити, бо я заїкався і нервово перебирав руками, стоячи навпроти мікрофону і звертаючись до великого майдану, вбитого горем. Мої слова були щирими, але сумніваюся, що вони дали якусь розраду.

©Joseph Sywenkyj 2015

Усе містечко зібралося, аби оплакати втрату їхнього сина, друга, колегу і сусіда Сергія Корнецького, 35-річного бійця 55-ї бригади, який помер від тяжких ран, отриманих на війні з Росією та сепаратистами, яких вона підтримує. 

Перед моїм коротким зверненням, дві сорокалітніх жінки підійшли до мене на виході з будинку культури Новодністровська і запитали, чи виступлю я на Сергієвому похороні. Я спочатку відмовився.  

«Але ти ж волонтер», – вони виглядали розгублено.

«Та ні, я – фотограф», – відповів я.

«Ти ж ходив з нею до церкви? Проводив з нею час. Ти був з нею після смерті Сергія?» – перепитували вони.

Я ствердно кивнув головою. Я насправді все це робив разом з Валентиною Іванівною, матір’ю Сергія. Я ще раз відмовився і спробував пояснити, що я навіть не познайомився із Сергієм, оскільки він був у реанімації у складному стані перед тим, як померти.

«Але ти – справжній волонтер, – заперечила одна із жінок. – Люди знають, як ти її підтримував. Вони знають, що ти – американець, і очікують, що ти виступиш. Будь ласка», – просили вони.

Протягом кількох тижнів лікарі, медсестри і волонтери боролися за життя Сергія у Київському міському опіковому центрі. У наметі, в якому спав Сергій, спалахнула пожежа, і Сергій отримав складні опіки 70% тіла, включаючи верхню частину тіла та обличчя.

Я провів кілька годин з Валентиною Іванівною одного дня, ще півдня – наступного дня, і ще кілька годин на третій день. Так тривало кілька тижнів. Якось я завіз Валентину Іванівну до Володимирського собору, щоб вона поставила свічки і помолилася за здоров’я сина.

W98A3992

У ті дні я не знімав багато фотографій. Я чомусь безпечно думав, що мають минути тижні і місяці, щоб дочекатися справді важливих моментів – як Валентина Іванівна проводить час із Сергієм, як покращується його стан, а процес видужування, який на нього чекав, очікувано мав бути довгим і виснажливим.

У неділю, 22 листопада 2015 р., я зателефонував і спитав, які новини. «Він помер», – було її відповіддю. Вона не плакала, але в голосі було стільки туги і відчуття повної розгубленості.

«А хто з Вами зараз?» – спитав я.

«Нікого. Я сама», – відповіла вона.

Я поїхав у лікарню, обійняв її і сидів поруч, тримаючи її за руки. За якийсь час ми познайомилися з Лєною, волонтером і надзвичайною жінкою, яка вчиться на медсестру. За майже три роки допомоги іншим Лєна безкорисливо віддала незчисленні години, дні і ночі. У жалобі вона також не могла повірити, що Сергій помер. Усі поранені, весь той час – години, дні, тижні, місяці… Усі сльози, агонії, знеболюючі, ампутовані руки-ноги, опіки і смерті, здавалося, сьогодні зі смертю Сергія вичерпали її запас терпіння.

«Все, я більше не можу», – сказала вона м’яко і щиро. Пізніше Лєна знайшла в собі сили продовжити важливу роботу допомоги пораненим бійцям і багатьом іншим.  

Ми домовилися, що наступного дня я на машині возитиму Валентину і Лєну, щоб допомогти їм залагодити усі бюрократичні справи, які необхідно зробити, коли військовослужбовець помирає: забрати документи з одного місця і привезти їх в інше, де необхідно поставити штамп, поїхати в морг і забрати тіло Сергія, дочекатися машину, яка приїде в Київ і потім повезе сина назад у Новодністровськ для захоронення.

В якийсь момент того дня Валентина сказала: «Було б добре, якби ти зміг поїхати і знімати фотографії похорону – на пам’ять». Я погодився, сказавши, що це буде честю для мене.

W98A4046_PS

Ми виїхали на Новодністровськ ввечері. З Новодністровська приїхали троє жителів і волонтерів: двоє, щоб везти тіло Сергія в мікроавтобусі, а третій – був за кермом авто «Ауді А6», в якому їхала Валентина і я. Посеред ночі, коли ми вже від’їхали 400 км від Києва і наближалися до Новодністровська, нас зустрічали люди, які чекали на нас вздовж дороги навколішках із запаленими свічками – село за селом, містечко за містечком. Ми зупинялися, хтось від громади висловлював співчуття, вручав квіти і передавав гроші. Місцеві активісти з українськими прапорами на машинах і поліцейські машини з попереджувальними сигналами супроводжували Сергія через свої містечка.

W98A4123crop

Коли ми приїхали в Новодністровськ посеред темної ночі, труну з тілом Сергія поставили на сцені міського будинку культури, і почесна варта заступила на чергування. Зібралися члени сім’ї, друзі – сотні людей, щоб віддати шану і попрощатися з Сергієм.

©Joseph Sywenkyj 2015

Наступного дня похоронна процесія вирушила на центральну площу містечка, потім до церкви і тоді вже на місце, де Сергій спочиватиме вічно – цвинтар, що розташувався в затишку дерев у Вінницькій області.

W98A4720crop

Вічна пам’ять.

©Joseph Sywenkyj 2015