Олексій Литовченко | Проект "Рани"
uk

Олексій Литовченко

Олексій Литовченко

Олексій Литовченко у відділенні гнійної хірургії вже 10-й день. Ми зустрічаємо його у дворі військового госпіталю. Волонтерка штовхає візок, а сам Олексій  допалює цигарку та запиває цигарковий дим ковтком розчинної кави. Поруч з бійцем йдуть кілька хлопців. Це старшокласники однієї з київських шкіл. Вони дізнались про Олексія в мережі та навідались до нього. Прогулянка добігає кінця, тож ми всі разом заходимо у корпус відділення гнійної хірургії.  Розмовляти сідаємо у коридорі другого поверху. Олексій каже, що у палаті зовсім 

Олексій Одесит, в травні йому виповниться 30 років. Він будував приватний будинок для себе і своєї сім’ї. Працював Олексій висотником – виконував фасадні роботи. На телефоні показує фотографії, де він працює на висоті 70 метрів без страховки. 

- Це адреналін. Коли без алкоголю людина чудово живе.

- Тобто там екстримами працюють?

- Можна і так сказати.  Але це теж серйозна кваліфікована робота. Нормальна чоловіча професія. Потім трапилась війна. Мені зателефонували з військкомату, я повинен виконати свій обов’язок.  Присягу я кому давав?

Хоч Олексій і знайшов себе у небезпечній чоловічій професії, за освітою він юрист. 

Я 5 років був курсантом.  Курсантом я отримував юридичну освіту і працював за спеціальністю. Але через корупцію я не захотів більше знаходитись у цій системі. Там пропихують своїх, беруть хабарі.  Якось я поцікавився чи можна піти на стажування у прокуратуру. Але один чоловік сказав, що його син хоче машину. Ціна питання близько 12 тис доларів. Я сподіваюсь, що зараз прийдуть молоді спеціалісти, які будуть приходити на роботу без хабарів. Треба ж якось будувати країну, зараз така можливість є.

Майдан підтримував?

Я в цей час хворий був. Але я хотів поїхати на Майдан тільки для того, щоб витягати людей з вогню.  Трошки безглуздо все було з обох боків. Було багато провокацій, багато людей постраждало. Треба було Януковичу залишити Верховну Раду, прибрати мєнтів, щоб люди розібрались саме з міністрами. А людей зіштовхнули лобами. Але те, що мєнтам по голові дали – це правильно, вони охреніли просто.

А коли вони зробили щось хороше? Тільки одиниці служили закону. Решта хапали, грабували, людей трусили. У нас квартиру мєнти забрали на Арнаутській. А мати її за свої гроші купила. На бабусю квартира була оформлена. Вони навішали їй на вуха різної фігні та переписали. Поміняли нову дворівневу квартиру на однокімнатну у Надвірній Івано-Франківської області. І документи всі на них вже оформлені, і нічого вже не доведеш. Багато мєнти гидоти наробили. Не міліція, а саме мєнти.

- А зараз є шанс змінити систему?

- Ні, це система, її не зламаєш. Це вона зламає тебе. Можливо, з’явиться більше ідейних людей, але спокуса грошей буде завжди. А буде спокуса – буде і проблема. Коли вб’єш дракона – сам стаєш драконом.

На фронті Олексій був заступником командира по роботі з особовим складом.

У мене люди, у мене бронежилети і обмундирування. Я слідкую за тим, щоб люди не втрачали свої документи і за тим, щоб вони не втрачали себе. Щоб розуміли, для чого ми тут. Є люди, які вже у віці, але вони все одно не розуміють. Є придурки та алкоголіки. Хто пиячив 30 років, той питиме далі за будь-яких обставин, навіть під час бою. Це помилка неправильного відбору. Ось так одна паршива вівця псує все стадо. Але у моєму підрозділі всі були ідеальні. 

Олексій з підрозділом стояв у містечку Горняк Донецької області.

- Де ви жили?

У землянках.

- Як побут облаштовували?

Чудово, навіть дизель генераторний був, його волонтери привезли. Ми електричний кабель провели собі.  Але все у межах розумного. Електрочайники або плитки не дозволялись. Чайники навіть конфісковували, тому що це навантаження велике. А нам то що потрібно?  Зарядити телефон, зарядити рацію, і щоб освітлення було. Більше нічого не потрібно. Є вогнище, каструльки, чай-кава. Кава навіть заварна була.

Допомогали волонтери та родичі. Ще були в нас гроші організації. Магазин поруч. Є організаційний виїзд – поїхали та скупилися. Все ж таки ми на своїй землі, ми не окупанти.

Їли хто як хотів.  Хто на кухні харчувався, хто сам готував. На кухні є спеціальний кухар. Все будувалося на порозумінні. Це війна. Просто говориш: «Ти і ти допомагаєте завтра на кухні». Готували на підрозділ: борщ, гречана каша з м’ясом , все як заведено.  Ну і тушковане м'ясо, звісно, не свіже. Але, бувало і свіже м'ясо передавали. Єдине що заважало – мороз воду морозив. Вода у бутилях замерзала за ніч.

Який розпорядок дня на війні? Ти майже не спиш. Хто ж буде спати? Таке страшне відчуття, коли чекаєш, що тебе от-от розмолотить.  Хочеться їсти, і не хочеться одночасно; постійно блювотний рефлекс, постійно хочеться спати, постійно хочеться в туалет.

Поранення

29 січня приблизно о пів на 9 почався обстріл з «ГРАДів». Спочатку був вибух, потім я відчув поштовх.  Я подивився: у мене розкурочена кістка, розірвані артерії. Я спробував поворушити пальцями на нозі, але все було розірвано. І я вже тоді зрозумів, що ноги нема. У мене було двоє товаришів піхотинців Влад та Ваня, вони перетягли мене, перев’язали ногу джгутом. Потім викликали фельдшера. Фельдшер зробив укол. Було дуже важко і боляче. Мене взяли на так звані ноші, тобто на звичайне покривало та поклали на борт вантажівки та накрили бронежилетом.  Повезли в лікарню по ґрунтовій дорозі, машина стара ідіотська, мене трусило. Приїхали до міста, а там один п’яний фельдшер та медбрат. Далі я нічого не пам’ятаю. Потім я отямився у лікарні Мечникова. Ноги нема. Сприйняв адекватно.

Ударною хвилею зачепило і нирки.  У мене також була велика проблема з нирками, я не міг ходити в туалет. Слава богу, робили діалізи, у мене було 30 діалізів.

В лікарні Мечникова не лікували, а травмували. Вони робили якісь незрозумілі перев’язки.  Потім військові лікарі втрутились, згадали про мене нарешті. Завдяки матері та жінці. Мене бортом направили до Києва.  Тут я вдячний лікарям реанімації та гнійної хірургії, в реанімації зі мною просто панькались. Тут мене повернули до життя. Втрати крові були несумісні з життям, я втратив три літри.  До того ж, я ще схопив запалення легенів, а спочатку думали, що туберкульоз.  Через місяць в реанімації, мене перевели в гнійну хірургію.

  Кожна людина – це особистість.  Це свій мікросвіт, це – своя імперія. Це навіть не мікросвіт, а цілий світ. Коли людина помирає – з нею зникає цілий всесвіт.

Техніка була, але не у дуже гідному стані. Міноборони забезпечувало нас лише відсотків на 20. Все інше робили люди і волонтери. Ми розвішували дитячі листи та малюнки у бліндажах. Це все дрібниці, але приємно. Війна війною, а в бліндажі після чаю всі розмови про мирне життя. Бо всіх вдома хтось чекає.

Військові – це професійні убивці, що з того, що з іншого боку.  Тільки кожен повинен знати, на якому він боці, за ЩО воює.

Місцеві нам барана привозили, компот, миски вареників. А інші – у спину тикали палками з криками: «Росія з нами!», «Якого біса нацики приперлись?». Кого ти переконаєш? Табурет не переробиш, якому 50 років. Загалом місцеві нормально ставились до нас. Але малий процент бажав смерті всім. Хоча, коли ми стояли, жодних проблем не було.

Що таке ЛНР чи ДНР не мені судити. Але якщо ми підемо звідси, вони половину населення відправлять на той світ, за те, що вони нас підтримували.

Чому вони такі агресивні?

Тому що донецькі бандити тримали їх весь час. Це звідти така агресія і прийшла. Їм розповіли, що тут бандерівці. Залишився бандитський менталітет у них.  Люди живуть «по понятіям». Це не секрет, що Донецьк вже життя псував Україні повітря. Постійно перекривав кисень. Тепер Україна взялась за Донбас. Але кому потрібен цей зруйнований Донбас? Хіба він потрібен Росії чи Україні? Це все привід, щоб влаштувати геноцид українського народу.

Як то кажуть: «Ви, українці, рилом не вийшли». Ну і хто тут фашист, хто нацик?  Ось, подивіться на мою ногу – її братський народ забрав.

Бачив особисто російський військових?

Та хто їх там розбере, в них нема знаків розрізнення. По факту, це бандитські угруповування без розпізнавальних знаків.

Був один перебіжчик. Навіть у нас у бригаді був. Ще з часів навчання по ньому було видно. Ідіот, який закінчив юридичну академію, за ним все життя тато ходив. Отримав він офіцера запасу на військовій кафедрі, не знаю, яким чином. Він, як я зрозумів, працював в міліції, потім його звільнили. Потім він був начальником загону на зоні, але його вигнали і звідти. І автівку йому побили, бо він нібито за Україну. Але він кидається з боку в бік, як гімно в ополонці. Давав інтерв’ю, розповідав, які всі погані у підрозділі. Але він просто грошей заборгував половині підрозділу. Він просто втік.

Багато хто з них здається, їм непотрібна війна. Там теж під дулом автомата багатьох забирали.

  У мене є дружина, і у нас скоро буде дитина.  Коли мене поранило, вона каталася зі мною по всім госпіталям разом з моєю мамою.  Їхніми молитвами я залишився живий.

У дворі сидів на лавці після роботи.  А вона сіла навпроти. Виявилось, що ми живемо в одному дворі. Так і познайомились.  Зараз трошки погано у неї зі здоровям. Я хвилююсь. Хотів зустріти дружину з пологового, але бачите, не вийде. Я думав, у відпустку піду з війни. А в результаті – вона ще зі мною панькалась.

У нас не було дурних хлопців. У них по одній, по дві вищі освіти. Ніхто не знав, що так вийде. Навіть не замислюєшся: що, навіщо, хто і куди. Просто: «так треба». Якщо питання будуть зайві ставити, то всі будуть тільки рятувати власну дупу. І все на цьому скінчиться.

Нога ще не загоїлась. Болить. Це фантомний біль. Зараз я з вами розмовляю і мені болить.

Коли ти молодий та гарний хлопець у формі, це привабливо. Дівчатам приємно пройтись під руку з хлопцем у формі. А коли ти на роботу йдеш (бо це така сама робота, як і інші), то весь у бруді. Куля від автомата калашникова, коли потрапляє у тіло людини робить у ньому дірку, а коли вилітає – виносить шматочок плоті. Яка тут романтика?

Навіть з протезом мені два роки треба буде вчитися наново ходити. А два роки це дуже багато.

Багато що залежить від фізичної праці та від рук. Якщо не слідкувати за будинком, наприклад, то навіть якщо ти маєш 20 млрд доларів, ти все  одно прогориш, якщо не будеш за всім слідкувати.

Кожен наш день – це боротьба. Ти прокидаєшся з боротьбою, ти борешся, коли йдеш до вмивальника, і ти перемагаєш себе.