Льоня Хмельков | Проект "Рани"
uk

Льоня Хмельков

Льоня Хмельков  дістав поранення 22 січня – у День соборності України. Льоня – контрактник, служити пішов у 95 Житомирську аеромобільну десантну бригаду.  Зі своїми побратимами він пройшов Слов’янськ, Ясинувате, звільняв Лисичанськ. Поранений у Донецькому аеропорту. У нього вогнепальне наскрізне, осколкове поранення. Під час розмови Льоня згадує, як відпочивав у Німеччині та Болгарії, як у болгарському аквапарку з’їжджав з гірки «камікадзе».

W98A0357_PScropcopy 

У мене позивного як такого немає, не командирська посада, але підпільний псевдонім  – «м’ясний». Зараз не скажеш, але колись я мав вагу 110 кг. А за місяць трошки втратив ваги.

Що роблять соціальні психологи? – сидять без роботи.  Виявилось, що працювати по спеціальності не просто. Виявляється, що я повинен мати стаж, але я не можу мати стаж, тому що мене не беруть на роботу, а не беруть мене на роботу тому, що я не маю стажу.  То я звільнився від цього замкненого кола і пішов працювати таксистом. Робота майже та сама, гроші трішки більші, графік майже довільний. І набагато цікавіше. 

Таксі – це, можна сказати, психологічний кабінет.  Людина біжить зі своїми проблемами, вона стрибає у машину і їде до наступних своїх проблем. І їй треба відчути, що вона може виговоритись. Я вважаю, що спілкування з людьми – це найкраще, що ми можемо робити.

Я свого часу дуже цікавився мурахами. У них дуже цікава система комунікації.  Коли одна мураха чогось навчиться, вона підповзає до другої мурахи, і вони торкаються вусиками.  І інша мураха знає те, чому навчилася перша мураха.

Я підписав контракт 26 листопада 2013 року.  А 8 березня 2014 року ми поїхали на війну. 

Тоді мені здавалося, що ми займалися дуже важливими речами, а коли війна настала, я зрозумів, що ми трохи не тим займались. Ходили на заняття, ну дурницями займались, взагалі не те робили, що має робити армія. Коли піднялось питання, що ми маємо кудись їхати, то виявилось, що у нас техніка не їздить.  Уявіть: 200 БТРів і нічого не працює.

Я вважаю, що якщо танк виїхав і зробив три вистріли, і йому заклинило башню, то це ненормально.

Взагалі, я водій протитанкового взводу, але на війні – це умовність. Ти там можеш  стати ким завгодно: і гранатометником, і кулеметником, і снайпером. І як штурмовики їздили, і танки палили.  Деякий час командира підрозділу заміняв. Він з нас усіх найменше у відпустці був, то я вирішив, що треба виручить чоловіка.

Перемир’я не було. Жодного разу. Точніше, у нас було, а по нас лупасили «Градами» та мінометами. Тільки на Новий рік наче не сильно стріляли.  В Новий рік взагалі таке творилось – стріляли всі, тільки не один по одному.  Хлопці розважалися: розрядили кулемет трасуючими кулями, вони червоним  світяться.

Я назвав свій нерв Путін. Він болить і мучить мене постійно, як його ще назвати?

Не те, щоб боїшся болю, але таке відчуття, що ще крапелька, ще трошки, і просто зламаєшся. На грані, як перевантажена машина: ресори тріщать, тріщать, тріщать, і ще камінець туди кинь –  і вони полопаються.

Дівчина моя зі Слoв’янська, я її забрав звідти. Ми познайомились давно, коли в «Артеку» вожатими працювали. Просто товаришували, а коли почалась війна ми посварились сильно. Погляди розійшлися. Дискусії  тривали годинами. Особливо важко було пояснити, що ми не стріляли в місто. Ми не могли стріляти, у нас наказ: по мирни не стріляти. Як ми могли стріляти в місто, якщо ми знали, що там живуть люди? Але я її завербував.

Дзвоню, кажу: «Мене поранило, я у Дніпропетровську, не додумайся приїхать». Вранці вже двері в реанімацію вивалювала. Перевділа перстень, каже: «Я – його жінка, ви не маєте права мене не пускати».

Якось приїхав до неї, а мені хлопці подзвонили і сказали, що завтра вже їдемо в АТО. А вона сидить, одразу губи надула, каже «не їдь». Кажу: «Я не можу не їхати, я виконую обов’язки командира взводу, як я можу не поїхати? Я відправлю хлопців, відправлю їх гинути, а сам залишусь?  Це ж мої пацани… не дай Боже когось із них ранить або вб’є,  як мені потім жити з цим?»

Якщо не комісують, то я одразу повертаюся на війну.

Не знаю, як там у вас, у дівчат, а у нас, у хлопців, така тема: якщо твоє слово нічого не варте, то ти ніхто. Я не розумію хлопців, які морозяться. Ну добре, гражданські», але ті, що [навчалися військовій справі] в частині, які стояли з автоматом, кликали на присягу свою маму, дівчину: «Дивіться, який я гарний», – склали присягу, а потім  піджали хвоста і втекли…

Ні про що не жалію. Це моє життя, я там, де я є і не інакше. Для мене іншого місця нема.

Звичайним людям не зрозуміти, коли в голові не укладається те, що бачать очі: горить залізо, горить сталь, горять тіла, і скільки ти бачиш – отак розбиті машини і розірвані тіла. Всюди.

Чого люди із західної України їздять у Польщу, ще кудись, і гроші всі сюди привозять? А вони їздять в Росію і возять вугіль, залізо, все, що можуть продають? Тобто 23 роки одна половина держави звідти тягала сюди, а вони звідси тягали туди. А тепер ми – ідіоти, бандерівці і дітей їмо?  

Своїми очима бачив, ми навіть на відео знімали, як виїжджає їхній танк і стріляє раз по нас – раз у місто, раз по нас – раз у місто, а потім їдуть в місто та розповідають, що це ми стріляли.

Так, дзвонять, погрожують. Деякі пропонують перейти на бік ДНР, і є такі, що переходять. Хай переходять, я не проти. Якщо вони продають друзів, то хай краще йдуть. Якщо людина продала раз, вона продасть двічі.

Доводилось жити в лісі, в ямах, палатках, в машинах в домах. Інколи в покинутих, інколи місцеві пускали.

Хлопці сіли до таксиста, захотіли в баньку з’їздить. А він їх до сепарів одвіз.

 Мені коли сказали, що моя душа штуку баксів вартує, стоїть я образився. За солдата – тисяча доларів, за сержанта – 3, за офіцера 5, за старших – від 10. 

Тут не йдеться про поразку чи перемогу. Це просто бізнес. А дня нас – це спосіб вижити, або здохнути. Знайти щось для себе, самоствердитись.

Війна скінчиться тоді, коли оці голодні пасті наситяться.  А вони наситяться? Ні, вони не наситяться.

Тут нема конфлікту, люди, очніться! Мені ці пацани нічого не зробили, у мене з ними проблем особистих немає.  Це все фантом, на якому наша влада, і, не тільки наша, заробляє нереальні бабки. 

Такий спосіб мислення завів нас в такий стан. Стан «по барабану».

Через кілька днів ми зустрічаємося  з дівчиною Льоні – Аліною. У коридорі відділення гнійної хірургії  вона розповідає, як познайомилась з Льонею, як втікала від постійних обстрілів і як змінила свою думку про війну.

Так склалось, що ми з Льонею працювали вожатими і потрапили до одного табору. Ми там дружили, а після табору – ми продовжили спілкуватися. Ми спілкувались дуже багато, були кращими друзями. Я йому могла довірити багато чого. Навіть щось таке, у чому навіть сама собі не могла зізнатися. 

А потім почались бойові дії. Все почалося зі Слов’янська, де я живу і мені довелось поїхати до Криму на деякий час. Іншого варіанту кудись поїхати у мене не було. І ми перестали спілкуватися. Трохи посварилися у розпал всіх цих подій. Звісно, я не знала, що він тут. Він казав, що він на полігоні.

А потім по телевізору я чую, що там стоїть його бригада.  І я перенервувала, я йому написала, виговорила все, що думаю. І ось протягом цього часу до вересня ми спілкувалися на емоціях.  Мені важливо було написати йому та дізнатись, що він живий. Навіть зайти у «Вконтактє» та подивитись, що він заходив, значить – живий.

А потім я  приїхала з Криму та відзначала новосілля на новій квартирі, так ми і зустрілися. З того все і закрутилося.

Коли приїхала з Криму у мене був шок –  там всюди триколор, всі діти знають гімн, всі кричать «Росія», і я дивилася на це і було страшно. Вони вчора тримали руку на серці під український гімн, вони вчора були Україною. Їх Україна годувала та одягала, давала роботу та зарплатню. А сьогодні вони рвуть на собі сорочку. Ну як же так? Потім я повернулася у Слов’янськ , поступово заволока спала з очей. До того ж, я спілкувалася з Льонею, мені вдалось зрозуміти деякі речі, які до цього не розуміла.

Настільки сильна пропаганда, що ти нічого не розумієш. Наприклад, стояла установка і вона стріляла по горі Карачун, а потім розверталася та стріляла по жилих районах. Вона влучала у школи, в садки, в будинки. Один снаряд влучив прямо в квартиру, де в той момент вечеряла сім’я. Всі думали, що то українська армія.

Українське телебачення вимикали. Вони зуміли зіграти на територіальних особливостях та навіяти, що саме ЦЕ правда. Іншої інформації ми просто не сприймали. Під час Майдану були українські ЗМІ , але ми все розуміли трошки інакше. Я взагалі не вникала в ситуацію, у мене було 2 роботи, мені було не до того.

Місцевих, які пішли в ополчення, дуже мало. В основному, це були люди, які хотіли нажитись. А тих, хто був за ідею, їх дуже мало. І навряд чи там хоча б 5% таких залишилось. Деякі, можливо, розчарувалися, деякі – зрозуміли, а деякі – поїхали в Росію, де і хотіли бути.

Коли я приїхала в Крим, то зберігала нейтралітет. Так склалося, що я працювала з чеченцями. У мене був загін 93 дитини та 2 вожатих. Я не розумію, як люди, у яких таке було в країні і це не без рук Росії, потім вважають себе росіянами, це не укладається у мене в голові.

Дуже багато людей зараз змінили свою думку. І змінили щиро. А у багатьох регіонах просто хочуть миру. Їм абсолютно байдуже, хто буде при владі. Вони просто бояться за своїх дітей, за свою родину. В Краматорську нещодавно при обстрілі мати закрила своїм тілом маленьку дитину. Мати померла, а дитина отримала незначні ушкодження. Дитина залишилась сама. Так що всі зараз просто хочуть миру.

Деякі просто не можуть поїхати. Вони хочуть, але не мають можливості. Льоня забрав мене до себе, але у мене там залишилася мама.

Під час цих подій ти дізнаєшся, хто тобі друг. У нас зіпсувались стосунки з найближчими родичами. Ми збиралися разом виїжджати, а вони втекли самі. Маму не було кому забрати, а сама вона боялася їхати. Але нам допомогла зовсім малознайома людина.

Він своїх хлопців залякав, щоб вони в жодному разі не казали мені, але я все одно дізналась через знайомих.  Він був на виїзді, тому я знала, що ми кілька днів не будемо спілкуватись. Буває, прочитаєш молитву –  тобі легше стає. А в той день неспокійно було. Я відчувала, що щось не так.

Я після роботи приїжджаю додому і як раз повертається із завдання його друг. Я випитала всю інформацію. І то, мені сказали, що буде маленький шрам на сідниці. А в результаті з’ясувалось, що частина сідниці залишилась в аеропорту.

Він сказав, що все нормально і заборонив мені приїжджати. Я приїхала наступного дня, вже було пізно – 11-та вечора. Госпіталь закритий, туди не пускають. То я вранці знову приїхала. Я зайшла, і було так страшно. Територія пуста. Ти не знаєш, чого тобі чекати. Мені сказали, що він в реанімації.

Близько години я стояла під дверима і вимолювала побачення. То один лікар прийде, то піде, то інший прийде, а потім піде. А я стояла з очима повними сліз. І вдягла каблучку на інший палець, наче я його жінка. І врешті, вони погодились.

Льоні кажуть: «До тебе дружина прийшла», а він не зрозумів, яка дружина. А потім коли лікарі зрозуміли, що я таки дівчина, то знову запитали його. А він не хотів, щоб я його бачила у такому стані.

Але я все одно зайшла, і це був найстрашніший момент. Коли ти відправляєш свого великого і сильного міцного мужчину, а приходиш в палату і бачиш бліду пляму, яка підключена до величезної кількості апаратів, і якому просто важко підняти руку.

90% того, що відбувається тут (в лікарні) – це волонтери. На їхніх плечах все: памперси, білизна, їжа, вода, соки. От приходить бабуся, видно, що вона ледве зводить кінці з кінцями, каже: «Я багато не можу», приносить 2 яблучка та якусь ще копійчину. Справа навіть не у тому, що люди приносять, а у тому, що люди розуміють, що якщо ми не будемо один одному допомагати, ми не викарабкаємося. І нам ще довго доведеться один одному допомагати. Але головне, що рівень свідомості українського народу значно виріз. Такої згуртованості в нас не було вже давно. Нам це дається дуже дорогою ціною, але так ми зможемо щось змінити.

У п’ятницю, 20 березня Леонід, Тарас та ще 15 хлопців вилетіли на лікування в Німеччину. Щоправда, Льоня не потрапив до загальної програми від німецької влади, але лікар з військового госпіталю знайшла іншу клініку. Майбутній лікар Льоні – українець, і його клініка зробила 30% знижку бійцю. Також клініка взяла на себе витрати з транспортування. Скільки саме триватиме лікування поки що невідомо, але візу відкрили на півроку.