Катерина Панченко | Проект "Рани"
uk

Катерина Панченко

 

©Joseph Sywenkyj 2015Катерина Панченко (на фото – праворуч), 20 років, на 7-му місяці вагітності, плаче над тілом свого чоловіка Едуарда (22 роки) у морзі в Києві. Обоє з міста Дніпродзержинськ. Едуард Панченко – солдат 93 бригади, був тяжко поранений у січні під час бойових дій у Донецькому аеропорту. Помер на світанку 8 лютого 2015 р. в Київському військовому госпіталі. Київ, 10 лютого 2015 р.

Kateryna Panchenko, 20,Катя народилася у Дніпропетровській області, все життя прожила у Харкові, а у Дніпродзержинськ приїхала, щоб бути з Едіком. Тут вони познайомились у компанії спільних друзів. Жити разом вони почали через два тижні після того, як почали зустрічатися. 

Катя розповідає їхню історію.

Повний дім щастя був. Ми божеволіли. Я знаю, що це була та людина, з якою я би все життя до старості прожила дуже щасливо. 

046JS_W98A3081_PSЕдік працював на птахофабриці фахівцем з відлову птиці, Катя – у міліції – оперуповноваженим. 

Через роботу я не змогла приїхати на Майдан, але я слідкувала за подіями. Це болісно було для нас обох. Коли почалась війна, і чоловіку  прийшла повістка, він зібрався і сказав: “Я йду”. 

Kateryna Panchenko, 20,

Це була перша хвиля мобілізації. Повістка прийшла 1 квітня – на день сміху. Ну, ми разом посміялися і почали збирати речі. 

До того він служив у ВДВ, був десантником. Бути військовим мріяв з дитинства.

4 квітня Едік поїхав до частини і мав повернутися додому вже через 45 днів. Але 22 квітня він мені зателефонував і сказав, що не повернеться, їм сказали, що вони будуть там знаходитись стільки, скільки буде потрібно. 29 квітня він вже був у Донецьку під першими обстрілами.

На початку літа Едік повернувся. Тоді  він мені зробив пропозицію. Приїхав до мене на роботу з величезним букетом квітів і з каблучкою, став на одне коліно і сказав: “Виходь за мене заміж”.

Він дуже мріяв про дитину. Він мріяв про дитину ще більше, ніж я.

Його командир, коли дізнався, що Едік мені зробив пропозицію, пообіцяв, що буде до останнього тримати його у частині. Щоб не йшов під обстріли.

У серпні я приїхала у частину і жила з ним місяць у палатці. Я подружилася з його хлопцями.

Ми хотіли відкладати гроші на весілля, а у вересні він мені сказав, що не впевнений, чи повернеться живим з війни: «І якщо я загину, то ти нікому не будеш потрібна». 

12 вересня ми розписалися. Я була у звичайній сукні, він – у формі.

Коли я дізналася, що вагітна, то взагалі перестала знати, де він і що робить. Він дуже хвилювався за мене і за дитину і не хотів нічого розповідати.

045JS_W98A3693_PSКатя у ванній кімнаті витирає шестимісячного сина після купання. 

Казав, що не на війні, що все гаразд, що обстрілів нема, що вони там у футбол грають.

Новий рік ми теж зустріли разом, а 3 січня він знову поїхав на війну. Виїжджав дуже тяжко. Мені здається, він щось відчував. Це був перший раз, коли я його так проводжала. Він сказав: “Я боюся. Я втомився. Я вже додому хочу”. І це був перший раз, коли він мені казав таке. 

Едік був водієм бойової машини піхоти, возив людей з Пісків до аеропорту і назад. Він проїздив цією дорогою щодня.

У той день він зателефонував і сказав, що виїжджає. Ми так розмовляли хвилин по 10-15 щоранку. Хоч я і не знала точно, що він робить, але відчуття було, що він у небезпеці. Я щоразу хвилювалась, бо він мені казав: “Моя машина – це моя труна на колесах. Якщо я потраплю під обстріл, я не встигну з неї вискочити».

Так я кожного дня сиділа і гіпнотизувала телефон, чекаючи, поки він мені подзвонить ввечері.

У них  командир був дуже розумний чоловік. Він зберіг життя всім своїм хлопцям. Нема тільки його і мого чоловіка. Але мого чоловіка немає не через те, що він винуватий. Мого чоловіка немає через те, що у нас лікарі спізнилися. 

Командира звали Максим Пресняков. У цьому році Максиму виповнилося 29 років. Вони потрапили у засідку, під обстріл. Їм потрібно було поїхати і забрати хлопців з оточення. Це був час найгарячіших обстрілів у Пісках. Мій Едік вів колону, з ним їхав командир. Командир був на машині. Вони натрапили на міну, і коли підірвалася машина, Максима віднесло від неї. Міна підірвалася в Едіка під ногами. Він спочатку не зрозумів, що трапилося. Максим за дві хвилини прийшов до тями і побачив, що машина горить. І він з палаючої машини виніс мого чоловіка.

Коли Максим витягував Едіка, його застрелив снайпер. Він віддав життя за мого чоловіка. Едік сам вже відповз від цієї машини. Едік мені розповідав, що коли він побачив, що Максим впав мертвий, то лежав ще хвилин 10-15 і не рухався, щоб снайпер подумав, що він теж мертвий.

Хлопці у цей час відстрілювалися. Коли їх забирала допомога, Едік віз свого командира, він його обіймав, щоб той не випав з машини. Він його дуже любив.

У Максима залишились мати, батько, брат старший, у брата жінка. Сам він не був одружений, але у нього була мрія після війни знайти дівчину, одружитися та мати дітей.

Коли Едік був у лікарні, мені телефонувала мама Максима і казала, що хоче приїхати до нас. Це було у той день, коли ми вже виїжджали з Києва. Я їй сказала, що Едік помер.

Побачилися ми вже на день народження Максима, я приїхала до Черкаської області і познайомилася з мамою і з його родиною. Цілий день ми розмовляли і плакали. Ми і зараз з нею спілкуємося.

Про те, що Едік поранений, а його командир загинув, Катя дізналася з новин. У той день Катя не могла зв’язатися з Едіком і дуже хвилювалася. По  телевізору сказали, що 93 бригада потрапила під обстріл: є один поранений і один загиблий.

З того моменту я вже не могла ні сидіти, ні їсти, ні пити. Я думала, що він загинув, плакала і не могла зупинитися. Його мати не знала, що він в АТО. Вона думала, що він у частині. Вона дуже нервова. І Едік забороняв мені говорити їй. Вона не розуміла, чому я плачу щодня.

Увечері прийшла смс-ка з іншого номеру, що все добре. Наступного дня він зателефонував з дніпропетровського госпіталю і сказав, що у нього ангіна. Я розповіла все його матері і попередила її, що там далеко не ангіна. Інакше він би не лежав у госпіталі, та ще й у Дніпропетровську.  

Ми приїхали. Лікар розповів, що в Едіка важке поранення і йому ампутували ногу. В іншій нозі роздробило п’яту. Нас пустили до реанімації. Я думала, що буду плакати, але коли я його побачила, то він посміхався і сказав: «Поцілуй мене, я дуже скучив за тобою».

Він сказав, що ми з дитиною врятували його: «Я знав, що якщо я заплющу очі, то помру, але я думав про тебе і про дитину». Потім він заплакав і сказав, що Максим загинув.

Медсестра мені сказала, що Едік мені телефонував через 3 години після ампутації ноги.

У Дніпрі він пролежав три дні у реанімації, але мене туди пускали. Я привозила йому їжу, годувала його. Він не жалівся, не плакав. Третього дня він мені подзвонив і сказав, що його перевозять літаком до Львова. Ми чекали борт, але він не прилетів через негоду. Наступного дня виявилось, що його переводять до Києва. Я впевнена, що якби його до Львова перевели, то він був би живий.

У Києві я знайшла людину, яка пустила мене до себе жити. Все було добре до 4 лютого. О другій годині його привезли з реанімації. Він погано відходив від наркозу. Він нічого не хотів їсти, почало нудити, впав тиск. Я поїхала додому і дуже хвилювалася. Вночі я зателефонувала йому, він не спав.

5 лютого у нього була гикавка без упину, і нічого не допомагало. Хтось мені  сказав, що це результат інтоксикації. Цілий день я витратила на те, що бігала за лікарями і медсестрами і просила, щоб на нього звернули увагу. А мені казали: «Не чіпай нас, ти нам набридла. Ми лікарі, ми краще знаємо, відчепися».

Весь день він нічого не їв. Я змусила його поїсти трошки, але його знудило. Я знову бігала і просила допомогти. Просила, щоб його перевели до реанімації. У нього була інтоксикація.

Якось його знудило, і я покликала медсестру, бо треба було прибрати. Вона прийшла, прибирала і бурчала: «Ти що не міг почекати, поки хтось тобі принесе судно. Навіщо ти це зробив…»

Я була в шоці. Здорова людина не може себе у такий момент контролювати, а тут хлопець… у нього ніг немає. При тому вона розповідала це людині, яка майже непритомна була, він лежав і не розумів, що вона йому говорить.

Два дні я витратила на те, щоб довести лікарям, щоб вони його перевели до реанімації. Весь цей час вони мені казали лише: «Відчепися, ми краще знаємо».

Нарешті його таки перевели. Заступник начальника реанімації пустив мене до Едіка. Коли я його побачила, то ледь не впала: температура під 40 градусів, весь червоний, губи потріскалися, весь утиканий трубками. У мене потекли сльози. Він сказав: «Кать, перестань, мені і так важко. Тільки не плач».

Ми трішки порозмовляли. Потім він сказав, що йому важко розмовляти і щоб я приїздила завтра. Це були його останні слова мені. Більше ми не розмовляли.

Я поїхала до церкви. Вечірню службу там відстояла.

Вночі мені наснився чудовий сон. Як вже пройшло кілька років, і наш Андрійко сидить на кухні, йому вже рочків 7, і він питає у мене, що я готую. Відчиняються двері, Едік приходить з роботи. Потім ми вечеряємо і дивимось якусь комедію.

Зранку я була вже впевнена, що з Едіком все буде добре. Я приїжджаю до лікарні, а мені кажуть, що йому стало гірше. Зайшла до нього, а він був у комі. Повсюди ці трубки. Він лежав від апаратом штучного дихання.

Його ввели до стану медикаментозної коми, бо в його організму не було сили боротися. У Едіка був сепсис.

Я сиділа тоді над ним десь годину, тримала за руку. Розповідала про сон, який мені наснився.  Я його просила: «Едік, тільки не кидай мене, ти ж обіцяв». А у нього сльози текли. Він плакав, я витирала його сльози. А лікарі казали, що він не буде мене чути.

Того вечора і наступного ранку я знову відстояла службу у церкві.

Вранці я зайшла до реанімації сама. Це було десь 9.15. Всі метушилися і бігали. Я не розуміла, що відбувається. Схопила якогось лікаря і питаю, що відбувається. Лікар сказав чекати в коридорі. Через 5 хвилин вийшла прибиральниця. Вона минулого дня мене заспокоювала. Я ніколи не забуду її очі. З таким жалем, з таким болем в очах вона на мене дивилася.

Я стояла у дверях і не знала що робити. Я просто стояла і чекала, поки на мене звернуть увагу. До мене вийшли його лікар і начальник гнійної хірургії. Вони мене повели до конференц-зали. Я подумала, гірше Едіку стало. Лікар сів напроти мене, взяв мене за руку і сказав: «Ти тільки не хвилюйся, у тебе дитина». А потім він сказав, що Едіка більше немає.

Небо на голову впало. Я почала кричати, вони мене тримали. Вони мене заспокоювали 5 хвилин, а потім просто покинули.

Я там посиділа. Не плакала, а кричала і як собака вила. Всі чотири поверхи, які треба було подолати, я просто повзла тоді по сходах. Ніхто не підійшов до мене. Люди обходили стороною. Вони бачили мене, бачили, що щось сталося, бачили, що я вагітна.

Я вийшла на вулицю і впала у сніг.

Потім зрозуміла, що мені треба сказати його мамі. А вона навіть не знала, що він був у реанімації. Я зателефонувала їй. Мовчала їй в трубку хвилини дві. Потім сказала: «Мамо, Едік помер» – і кинула слухавку. І знову впала у цей сніг.

Потім мене вже підібрала медсестричка. А його матір у себе на роботі знепритомніла.

Через годину я зателефонувала волонтерці і попросила забрати мене. Вона мене забрала до себе додому. Там я зателефонувала хлопцям Едіка.

У той момент, коли хотілось підтримки, нікого не було. Це велика проблема у наших людей.

А потім ми поїхали додому з Едіком. Ми мали приїхати о 5 годині, люди нас чекали. Був сильний вітер, дуже холодно. Хурделиця. Ми сильно спізнювалися. А люди все одно на нас чекали. На в’їзді у місто нас зустрів Автомайдан. Нас колоною провезли головними вулицями Дніпродзержинська. Люди дивились із подивом. Бачили, що машина чорна, написано: «Груз 200». Знали, що це мертвий хлопець повертається додому з війни.

Під під’їздом нас зустріло людей 200: друзі, знайомі, просто небайдужі. Едіка занесли додому. Я вдягла його улюблену сукню, яку він мені купив. Я просиділа з ним весь вечір і всю ніч.

Десь перший місяць це було пекло. Я щовечора просила Бога, щоб він дав мені сил пережити все. Потім, коли я народила, все стало інакше. З’явився сенс життя. Бог дає тільки те, що людина може  витримати.

W98A3378_PS_crop

Катя отримала всю допомогу, яку обіцяє держава. Також їй допомагає одна українська сім’я з Канади. Вони погодились забезпечувати Катю пожиттєво і  щомісяця висилають їй певну суму.

Зараз дівчина виховує сина Андрія, якому в квітні 2016 р. виповниться рік.  Вона займається волонтерством та возить до грузинського легіону необхідні речі.