Іван Кушнерьов | Проект "Рани"
uk

Іван Кушнерьов

Іван Кушнерьов народився у Запоріжжі. Йому 25. У мирний час він працював у сфері реклами, навчався в університеті та щоранку бачив Хортицю з вікна. Нині Іван (хоча він звик, аби його називали Ванею) теж навчається, заочно, на журналістиці. Вже влітку йому доведеться захищати дипломну роботу. Та насправді про неї згадує лиш мама між думками про лікування сина, необхідні протези та його самопочуття. Поміж мирним часом та сьогодні в житті Вані була війна, Іловайський котел і постійні втрати.  На питання, чому пішов, він відповідає одразу, майже не замислюючись: «Це був безлад. І треба було захищати країну». Так Ваня став старшим стрілком 39 батальйону територіальної оборони ЗСУ. 

03_W98A0184_PScropcopy

У травні, коли дії сепаратистів активізувалися, ми з друзями зібралися й поїхали. Я побачив, що потрібен своїй країні.

Спершу ми опинилися в тренувальному таборі, в Дніпропетровську. А незабаром виїхали на Донеччину й почали поступово рухатися. Так дійшли до Іловайська й потрапили в котел.

Разом з батальйоном «Донбас» ми дісталися села Краснопілля, вирвалися разом з технікою. Потім збагнули, що ми в потрійному кільці. До вечора ще якось намагалися відстрілюватися, тримали оборону, та всі наші машини з боєкомплектами підірвали. Зрештою ми потрапили в полон.

Це були саме російські військові, професійні військові. У них було розуміння, що таке офіцерська честь, й вони нормально до нас ставилися, нічого зайвого собі не дозволяли. Звичайно, в перший день не особливо, самі нервували, погрожували зброєю. Але згодом стало спокійно. Я навіть сідав з ними в коло, відкладав автомат і зі всіма спілкувався. Вони задавали часом дурні питання на кшталт: «Ви справді їсте дітей?», але всі наші з цього сміялися й пояснювали їм, що це абсурд. Часом думаєш, як тільки нормальна людина може таке припустити, а вона в тебе цілком серйозно запитує подібне. Загалом в полоні ми недовго пробули. Днів зо три-чотири. От тільки сиділи в полі без їжі та води. У них самих (російських військових) ані їжі, ані води не було.  Зрештою нас зібрали в купу й пішки погнали до селища Старобешеве, й саме там нас обміняв Червоний Хрест. Якраз в той час у полоні українських військових були десантники зі Псковської дивізії.

02_W98A0301_PScopy

Знаю, що частину батальйону «Донбас», яка потрапила разом зі мною в полон, відпустили тільки нещодавно. Бо їх всіх вважають карателями – Азови, Айдари. До Збройних Сил інакше ставлення.

Півтора місяця перерви – і я поїхав у Луганську область. Там знову зібрали батальйон, точніше, його залишки… А вже під Сєвєродонецьком  я отримав поранення. Це трапилося в середині листопада. Вибух протипіхотної ручної гранати, подробиць я не пам’ятаю, лиш те, що розповідали пізніше. Пригадую тільки, що якби я її кинув, вона би потрапила в людей. Тому я притиснув гранату до себе й разом з нею підірвався. Постраждало око, руки, нога.

Я лікувався у Київському центральному військовому госпіталі, ногу врятували. З нею було дуже багато проблем, перебиті артерії… Руки теж вилікували, наскільки могли. Ставлення лікарів було прекрасне, вони молодці. Зрештою мені поставили протез за рахунок волонтерського фонду, для цього я їздив у Польщу. Це тимчасовий, простий, та спершу потрібно звикнути до такого, а потім до іншого переходити. Їх, звичайно, треба мати не один, мінімум два. Око міг втратити, була травматична катаракта, проблеми зі скловидним тілом, але знову ж таки, завдяки лікарям, я бачу на 70%. Мені замінили кришталик. Всередині око практично повністю штучне. Зараз постійно капають, ходжу на огляд.

Біль є. Часом фантомний. І голова болить, і шрами. Він поруч, цей біль, та й усе. Болить – значить живий.

01JS_W98A0237_PS

У мене є дівчина, в Запоріжжі. Ми з нею вже рік разом. Як зреагувала на моє рішення їхати? Та ще більше любити стала! (сміється)

Мене нині дуже багато речей відволікає, бо займаюся лікуванням, але хочеться стиснути  кулаки й потрапити туди, бо дуже переживаю за хлопців. Та я розумію, що буду для них зараз тільки тягарем.

Нещодавно приїздив один друг з Нацгвардії, він під Маріуполем був. Скоро знову туди повертається з відпустки. Ми з ним бачилися, гуляли, спілкувалися. Інший – десь під Луганськом стоїть. Переживаю за них. А взагалі миру дуже хочеться. Спокою. Вже час обирати інший шлях та розвиватися, а не воювати. Та перемога усе одно буде за нами. Питання лиш коли та якою ціною.

Під час Майдану мені довелося багато часу проводити вдома через зламану ногу. Та я підтримував його ідейно. Як це робили багато моїх друзів. За такі погляди чимало кого в Запоріжжі звільняли з роботи. Товариша навіть брали під варту на 5 діб. А в результаті і його звільнили, він ще й якусь державну посаду обіймав. У нас були й сепаратистські мітинги. Під російськими прапорами, з гаслами «Хотим в Россию!», «Россия спасет!», але їх одразу приборкали. Насправді більшість населення міста – таки українці, й вони прагнуть жити в єдиній Україні.

Коли ми з Джозефом виходили з квартири, де тимчасово мешкає Іван, як приїздить до Києва на лікування, його мама з сумом в очах пригадала: «Щоразу, коли він їхав на війну, я просила його берегти себе. А він відповідав: «Мамо, ти ж знаєш, я завжди себе бережу».